Після подорожі славетними містами України:
Батурин, Чигирин, Качанівський парк,
Карасю М.Л. присвячується
Про Катерину
Діючі особи:
Катерина – головна героїня поеми Т.Г. Шевченка «Катерина»
Іван (Івась) - син Катерини
Кобзар
Москаль - дивитись коментар «Кобзаря» Т.Г. Шевченка
Марина - подруга дитинства Івана, нова забава москаля
Тарган - «непорозуміння»
Люда - бажаюча стати коханкою Москаля як і Марина
Щури - слуги москаля
З поеми Т. Г. Шевченка «Катерина»:
«Прийми, боже, мою душу. А ти – моє тіло!»
Шубовсть в воду!.. Попід льодом геть загуркотіло.
Чорнобрива Катерина найшла, що шукала,
Дунув вітер понад ставом - і сліду не стало.»
Та бог душу не прийма, не та ще година.
Не залишить він одну в світі сиротину.
Вир це тіло обійма і крутить під льодом,
І несе його, несе, наче колобродом.
Підіймає догори, течією возносить
Та на берег Катерину, ледь живу, виносить.
Лежить, знепритомніла… закриті ті очі.
Чорнобрива Катерина, що ж ти наробила?
Не прийме бог тіло і душу не схоче
Поки ти не зробиш те, що він захоче.
Лютий, сніг, холодна крига, мороз насідає
А на березі ставочку Квітка замерзає.
Недалеко, з полювання москаль повертає
Бачить її, зупинився, й так собі думає:
«Пусть замёрзнет, с голоду сдыхает.
А про грешок мой, про Ваню, никто не узнает.»
Тільки сонце, тепле сонце гріє Катерину:
«Вставай Катю, вставай люба, вставай Чорнобрива!»
На тепло з кущів навколо змія виповзає
І п’ять днів жіночу вроду з неї забирає.
Чому так? За що так? За те що вродлива?
За те що кохала? Словам довіряла?
Чи може є інша провина? Яка?
Чому в Чорнобрової доля така?
На відповідь вітер колише калину,
Шумить, завірта, пробудив Катерину.
Отямилась… й думка пролетіла:
«Що ж я наробила?
На кого покинула єдиного сина?
Хто його прилащить? Буде годувати?
Батько ж відцурався… Тільки рідна мати.
Дав мені бог вроду, і дасть мені силу.
Все я витримаю, зможу. Підніму дитину!»
Знедолена, знекровлена, холодна, голодна,
Пішла Івасика шукати, квітка благородна.
Приходить до дому, до рідної хати
Нема вже ні батька, нема вже і мати.
Як пусто, самотньо, холодна кімната:
«Вертайся, мій синку, я буду чекати…»
Занедбаний сад… не оране поле…
Як мало людей… не співають навколо.
Чому так? За що так? – ти кинула сина,
ВСТАВАЙ, щось роби, та не плач, Катерино!
***
А тим часом Івасик з Кобзарем співає,
З правдою й свободою з дитинства зростає!
Пройшли з заходу на схід майже всю Країну
Та на півдні підібрали кинуту Марину…
Мандрували селами, обійшли Карпати
І, нарешті, завітали до рідної хати.
Ну яке це було диво, рада Катерина,
Вона знов побачила рідненького сина.
Серденько забилося, з радості співає
А душа од болю й втоми знов оживає.
Сіли під віконечко, пісні поспівали
Кобзар пішов віщувати, діточки до хати.
Ой, нелегко одній жінці піднімати сина,
Та не одного, а двох, ще ж є і Марина…
Як могла - так виживала, в наймах працювала,
На полях, в містах і селах гроші заробляла.
А з усіх боків багаті руки простягають
На красу й жіночу вроду нишком поглядають,
Не дає їм спокою вільна Катерина,
Хочуть, щоб служила їм… бідна Чорнобрива.
Поки вона в клопотах сина піднімає
З-під землі тихесенько тарган виповзає.
Виліз з нори, подивися: «Так тут є що взяти!»
Та давай собі грести з усієї хати.
Краде, гребе, тягне, тягне та все йому мало,
Хоче щоб хатина ця царством його стала.
Забігає Катерина, вікна відчиняє,
А він схопив її в лапи та не відпускає!
«Все моє, не дам нікому, нічого не кину…»
Душить, давить та морозить бідну Катерину.
«Сину!», кличе, «Мій синочку, допоможи мамі!»
Івась хапає цю гидоту голими руками,
Б’є по вусах, б’є по лапах, а тарган кусає…
Впав Іван… Глибока рана… Кров’ю істікає…
Тарганяка Катерині голову стискає,
Та сто квітів золотеньких з віночку зриває.
Промінь сонця впав з віконця,
Таргана лякає, той схопив щось
Й з переляку з хатини тікає.
Ой як важко, ой як тяжко, плаче Катерина,
Скільки ж болю, скільки ж суму – поранено сина.
Знову хтось тихесенько хату відчиняє,
І по-руськи, по-московськи підленько питає:
«Тут живёт сын Ваня?»…
З’явився…
***
Отакий ото пихатий, в зеленім жупані,
На ремні велика шабля, гроші в чемодані,
Вийшла до нього, подивилась своїми очима,
Ой ті карі очі… Та вже не дівочі…
І спокійно та повільно мовить Катерина:
«Наблукався? Накохався? Полюєш? Гуляєш?
А тепер по всьому світу діточок збираєш?
Захистити ти їх хочеш… Від кого? Не знаєш…
Ти ж раніше відцурався… Так чого шукаєш?
Не підуть вони до тебе. Тут їхня мати.
Ти ж будеш тільки брехати… А я – годувати.
Я просила, я благала візьми сина Івана…
Відвернувся… На жінку покинув…
А тепер ти кличеш «сину» може й Чорнобриву?
Нічого не вийде! І не сподівайся!!!
Ні сина, ні Каті! Та й не намагайся!!!»
Замовкла, подумала, поглядом буравить,
І, зітхнувши дуже тяжко, далі тихо мовить:
«Так, було мені не легко піднімати сина.
Я змогла… я це зробила… бо я – КАТЕРИНА !
Знаю я що ти у мандри на південь подався
І нових собі коханок в забавку набрався?
Їх було у тебе там двоє… може вже досить?
Ні… вже є нова – Марина… Грошеняток просить?
Ой, які ж ці молоді та швидкі дівчатка
На багатих москалів та на гроші падкі…
А Люда?.. Глупенька… Ще за тебе й б’ється ?!
Ти ж знедолиш, спустошиш, обдуриш, спотвориш!
Багато їх було у тебе… тільки кожна знає -
Москаль – слово не тримає, інших зневажає
Тільки бреше, обіцяє, а потім - всіх має!
За гріхи твої страшні, за брехню, «гульони»
Ти накличеш на своїх, всіх людей прокльони!
Краще б ти звернув увагу на свою дружину,
Бо вона ж одна тримає всю твою родину,
Думаєш, не знає, що ти скрізь гуляєш,
Не на неї, на дівчат гроші витрачаєш?
Брешеш їй прямо в очі, рота закриваєш,
А вона від осороми горілку ковтає?
Дограєшся… кине…Що будеш робити?
З тарганами та щурами у чулані жити !!!
Тарганяку як зустрінеш, передай гідкому -
Щоб у мене керувати та повагу мати,
Ттреба змалку та дитинства
Про честь свою дбати!
«Цар?!» Оце так ново,
Він же сам не може зв’язати навіть і два слова!
Не було ніколи отакого зроду
Щоб керуючий боявся власного народу!
І тепер це тарганя живе в хаті москаля…
Пригрів…в хоромах тримаєш,
Від суду людей ховаєш?
Скоро, скоро будеш знати
Як з цим брудом справи мати!
Скільки ж горя… скільки зла всі від тебе мали,
Пацючара ти пихатий. ГЕТЬ з моєї хати !!!
ГЕТЬ звідси!!! Прибирайся!!! Та не повертайся!!!
Отам, там Московина!
Хай з тобою розбирається власна дружина!
Та щурів своїх поганих забирай з собою,
Бо від них у всьому світі не має покою!
Рискають, чогось шукають, всюди носа пхають
Жити треба! Працювати! Не папір псувати!
Щоб тебе чорти забрали! З Іродом зв’язався!?
ГЕТЬ звідси!!! ГЕТЬ! ГЕ-Е-Е-ЕТЬ з моєї хати!
Щоб тебе…(***…) ГЕТЬ з моєї хати!
Таргани, щури…Тьху…Негідь…
Щось багато розвелося всякої мерзоти,
Треба швидше вимітати всю гідоту з хати!».
На шум та на гомін Ваня вибігає.
Бачить його…Зупинився…Кулаки стискає:
«Ходи звідси… Ходи далі, ходи в Московину!»
Дивиться йому прямо в очі: «Не чіпай Марину !
Ти не батько, ти нас кинув, совісті не маєш!
Мати, я ледь не загинув… так чого ж шукаєш?
Я дорослий й козак вільний. У нас честь тримають!
Зраду, кривду та зневагу – це не пробачають!
Кобзар вільний - ось хто батько, його серце знає,
Правду, гідність, справедливість – ніхто не здолає!»
(Гупнув дверима, пішов з України)
* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *
Ходім, синку, ходім, милий, будем працювати,
Для тебе і твоєї родини будувати хати.
Мед збирати, хліб орати, до зірок літати,
Лікувати, танцювати та пісні співати.
«Зникнуть наші вороженьки як роса на сонці!
Заживемо і ми ГАРНО на своїй сторонці! »
Буде в нас всього багато, та головне – ВОЛЯ!
Це кажу тобі я, мати, така наша доля.
Тільки, синку мій, ніколи
Не тримай «царків» у домі.
А Марина… Вона розбереться.
Поміркує, подумає, потім … повернеться.
Поки почекаймо, можна передати
Дуже вірні та пророчі думки твого тата:
«Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи, жартуючи кине.
Піде в свою Московщину, а дівчина гине...»
(***) – вільна мова для кожного бажаючого
(бажано без російського діалекту)
22.07.2017р.
ID:
804798
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.08.2018 12:22:48
© дата внесення змiн: 03.03.2022 12:20:22
автор: Одарка з Тавріди
Вкажіть причину вашої скарги
|
