|
Багато вагань вирувало навколо неї. Занадто багато відчуває і приймає близько до серця. Шкодує , що не може бути бездушною тварюкою, як і більшість людей в цьому клятому світі. Очі важчають від тиску крапель на віях, губи синіють , серце все ще б’ється. Чомусь ще живе. А чому…не знає. Дивиться на воду під мостом. Вода , напевно, холодна. Так..холодна , але жива, вітер розчісує їй хвилі своїм невидимим гребінцем, колихає їх, гладить, пестить. Ніби все життя вирощував це морську дівочу косу ..
Дівчина дивиться туди, в безодню , в кінець її стражданням. Хапається за голову, масує пальцями вісочки, мружиться від болю. « Ой як ти не вчасно»- думає. Відчуває, як підіймається температура, все розпливається в очах, і це не від сліз. Від нього. Від цього звіра, який їсть її душу, тіло, час, майбутнє…
Навертається відчай. Ніби має про нього й забути, але така зраджена життям й долею, що ось ця несправедливість стискає їй горло непомітним , але сильно відчутним вузлом. Чому саме вона? Чим таке заслужила? Невже і так недостатньо рвала себе на шматки, аби показати, що вона варта щастя?!
Саме в той момент, коли він і вона зустрілись, коли нарешті почала літати , як метелик, пташечка, зірочка. Коли світ для неї почав показувати й інші фарби , крім білого і чорного, коли вперше відчула його доторки, зготувала вранці сніданок, хвилювалась й ламала голову щодо подарунку для нього на день народження, чомусь вона ставала все слабшою …і слабшою. Як тільки дізналась смак щастя – холодна правда вилилась на неї несподівано, й жорстоко.
Він планував на деякий час, а вона- на все життя. Він робив все так..для розваг, а вона- аби він був щасливий. Він казав «кохаю» щодня, а вона – подумки щосекунди. Для нього це все забава, для неї – він став сенсом боротись зі звіром… Думала звір піде раніше. Помилилась. Він вірно, мовчки поїдає усі надії та сподівання …
«Не хочу жити , не буду» - хапається за поручень моста, стискає його сильно-пресильно, відчуває металевий смак на губах. Облизує їх, посміхається, заплющує очі і прислухається до природи, до співу пташок. Дощ не налякав їх, дощ призвав їх, аби вона змогли попрощатись з найслабшою пташкою й найбридкішою. Вирують навколо річки. Одна пташка вдарила їй в плече, потім інша, відштовхуючи від моста, проганяючи її. Але дівчина рішуча. Стоїть. Не боїться…Гарний буде кінець. Ніхто не знатиме , ніхто не згадає, нікому не заважатиме. Стане вільна…
Хапається за поручень, намагається перелізти, хоче злетіти, заплющує очі і....
( далі буде..)
ID:
809607
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.10.2018 00:52:28
© дата внесення змiн: 11.10.2018 01:20:35
автор: дівчина з третього поверху
Вкажіть причину вашої скарги
|
