Хочете - вірте, хочете - ні, а я живу, неначе, у казці і свій Карлсон у мене є, ні, стійте, не один, а два. Один живе на горищі великого будинку, так-так, я постійно чую, як він стукає, там, у мене над головою, коли пробирається вечорами через дірку, зроблену ним самим між шифером на даху, а звати його Рудо-хвоста Білка.
Саме так, вам не почулося. Чи живе білочка на горищі постійно, чи тільки приходить туди, щоб поповнити свої запаси у схованці, може й горішками, котрі ростуть побіля хати, те спитати потрібно було би у неї та руденька прудка, швидко тікає, тільки мелькнула хвостиком і вже не видно її, втекла.
Другий Карлсон, але стривайте, трішки передмови...
Коли моя мама залишилась сама, після відходу тата у вічність, я переїхала до неї, на хутір, щоб підтримувати її та допомагати. Самі знаєте, хто живе близько до землі, той, частково, з неї і виживає і той, хто звикнув відчувати землю босими ногами, хто знає, яка грудка землі на дотик пальців, той ніколи не зможе змиритись з проживанням на поверсі, в кам’яниці, от, як я жила донині, бо ж і сонце на власному подвір’ї світить по-особливому, ласкаво та тепло.
Та, що ж я? Ага, про другого Карлсона.
Минулого року, якраз напередодні Водохреща, випало чимало снігу, що іскрився, переливався на сонці, бо морозець не ловив гав, він і мене добряче пощипував за носа, коли я йшла подвір’ям, а, там, Карлсон, а, вірніше, вона - зайда-підкидьок, чорна кицька. Так роблять по селах, грають малими котенятами, ніби, у підкидного м’яча. Відносять від свого дому, від гріха подалі і хай буде що буде з ними, аби не залишались на очах.
Кицька-зайда якось зуміла протриматись до сильних морозів, а далі не сила стало їй одній виживати і вона мовчки підійшла до мене, до самих моїх ніг, та мовчки заглянула у вічі.
З того часу Чорнушка, як Карлсон, живе на горищі літньої кухні і спить, або відпочиває на коминних лежаках. Хатньою кицька так і не стала та вона, коли голодна, зіскакує з горища донизу і їсть зі своєї мисочки, яку я ставлю для неї, а ще, майже кожного разу, перед тим, як почати їсти, зайда повертає до мене голову і дякує. Ні, вам це не почулось, саме дякує, я, хоч і не розумію котячої мови, але впевнена, що це так. Інколи кицька про щось розповідає мені, у той час звучить не звичне для нашого людського вуха нявкання, а з її горла виривається якийсь мелодійний, милий клекіт, бо й сама Чорнушка за своїм характером добродушна. Вона іде до мене на руки, ходить за мною слідом хвостиком і ми з нею разом споглядаємо навколишні краєвиди, слухаємо тишу чи завивання вітру, або спів солов’я та іншого птаства, на яке така багата наша земля.
17. 01.19
Дякую Валюшо за таку цікаву розповідь! Гарних Карлсонів маєш!!!
Дякую за привітання! І тебе з Водохрещем і святою вечерею дорога. Здоров*я тобі і твоїй мамі, та Божого Благословіння!!
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую сердечно, Танечко! Хай Господь благослов’є тебе та твою родину!
Віримо, Валентино, віримо! У нас також на дачах такі Карлсони є. Ходимо постійно їх підгодовуєм, щоб хоч пережили вони холодну пору.
А вони дійсно благодарні, аж сльози навертаються, коли вони зустрічають і провождають...
Вас також з Водохрещем! Нехай благословляє Вас Господь.
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ну, от, нас майже уже ціла рукавичка назбиралася! Дякую, Віро!