Я мусила вижити, чуєш,
коли клекотала біда
і зорі котилися всує,
й отрутою пахла вода.
Я мусила стати до бою,
скропивши неділю дощем,
аби залишитись собою
під чорним недолі плащем.
І хай обернулося мало
голодних вовків на людей,
я звіром байдужим не стала,
не вирвала день із грудей.
Не вмерла тремкою душею
на пласі гіркого жалю,
а тихо пройшлася межею
і світу сказала: "Люблю".
І крикнула прірві: "Прощаю
зневіру твою гомінку!".
І, сьорбнувши білого чаю,
у білу ступила ріку,
щоб ноги від болю відмити,
безсилля і темних жалів,
із серцем, до неба відкритим,
чекати розвеснених слів,
музик, що до танцю закличуть.
І зблисне прощення мені,
і стане уперше незвично
вбиратись у щастя при дні.
Вдивлятись в розгойдане жито
такого хмільного не сну...
Я вижити мала, щоб жити
і знову стрічати весну!
23.11.18 р.
