|
Тебе не має,
Не було ніколи.
Хлопчик, що вижив,
Коли штормило море.
Хлопчик з очима такими, як море.
Ми – станції,
Ми - зупинки метро,
Вийшли, зайшли,
Ніби нас й не було.
Натовп.
То самотні, одні.
Діти Венери,
Не діти Землі
А за вікном ціла історія,
Падає Рим,
Напевно від горя.
Я кричу:
«Зупиніть, моя станція,
Я зійду».
Та час закінчується здається між
Пальцями.
Константинополь,
Потім «Москва – третій Рим».
Я випльовую рими,
Коли сита всім цим.
Особливо війнами,
Перша, друга,
Ніби люди не могли наїстися
Й бути вільними.
Чую голос: «Ще одна
І будуть воювати палицями»,
Я сміюсь.
Насправді,
Станцій немає,
Час не зупиняється.
Немає
Ні маршруту, ні плану,
Ні білетів по акції.
/Ми не приїдемо, ми пролетимо
Над життям/
І за хвилину,
Поїзд розбивається:
«Готуйтесь до виходу,
На голову не падайте,
Речей не потрібно,
І серця не треба Вам.
У Вас вмонтують найкращі процесори,
Будете жити,
Хоча і без сенсу.
Станете новим видом Людини розумної,
Людини отруйної,
Говорити не треба Вам,
Лиш мовчати і слухати».
Та я не хочу виходити
На цій станції,
Краще полетіти назавжди
З галактики,
До хлопчика з очима
Кольору моря,
Що живе на небесних просторах.
Земля здригнулась від болю,
Коли на неї ступили роботи
Із зброєю.
Хлопчику з очима кольору моря,
Обійми мене і врятуй від болю.
Та ти не живий,
Ти частина історії,
Що живе лишень в моїй голові.
ID:
830888
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 28.03.2019 23:54:24
© дата внесення змiн: 28.03.2019 23:54:24
автор: Сюзанна Мотрук
Вкажіть причину вашої скарги
|
візьму його до колекції ) дякую 
