Вона вся хвора юністю, байдужа,
Й натомість, щоб злічитись і зміцніти духом,
Шукає спільників в дурному ремеслі, -
Вправлятись в філософії байдужості,
У фатумі, що виправданню служить,
Нічогонеробленню. Яка нудьга,
І жаль який за тих людей,
Що в красоті майбутнього очей своїх,
Роздмухують не жар душі, а студять головешки.
Порожні форми зовсім не порожні,
А сповнені огидою сліпого, не з рук того,
Хто їх зліпив, а з помислів тих форм, що люблять павутину,
І їх думки, і лоно їх вміщає лишень оцю дурну природу.
Сказав би я, що той хто форму дав,
І мовчки згодився їх приректи на дурість,
Страждати від характеру невмисних ловів – так ні,
Перетікають форми по своєму роду, а з них ніхто,
Не зважиться цю нитку обірвати – ба, знають все:
Що мучить їх і здушує в лабетах,
Але сидять, як прокляті й плетуть,
Потрібну їм таку безглузду сіть.
