"Коли потяг у даль загуркоче..." В.Сосоюра
Коли потяг у даль загуркоче,
Розвіваючи дим від багать
На пероні заплакані очі
Буде вітер твої цілувать
Буде в погляд вплітати грайливо
Тих очей неосяжну блакить
Ти скажи: ну, хіба це не диво
Так уміти сповільнити мить?
Теплим поглядом спогади чисті
Як росинка на кінчику віт
Принесе у пожовклому листі
Запах юності, юності квіт
І не буде ромашка губити
Надаремно свої пелюстки
Ти дозволила лиш пригубити
Те, що поспіхом пив залюбки
Нерозважливо стали чужими
В’яне квітів дурман в боротьбі:
Карі очі кохаю дружини
Але сняться чомусь голубі
Кожен вечір із присмаком м’яти
Я відроджуюсь знову в тобі
Карі очі навчили кохати
Та згубили мене голубі
Надто довгою вийшла розлука
Та не здалися ми попри це
Гру кокетливу тіней застукав
за твоїм худорлявим лицем
Дотик пристрасті, сміх під вербою
Вже давно не тривожить мене
Живучи у обіймах з журбою
Цінувати навчився сумне
На останок скупою сльозою
Оросила юнацьке плече
Перелякане серце грозою
Вже не так, як колись – та пече
Непідкорені губи червоні
Не звільнили мене від обмов
Хай залишиться там, на пероні
Недосказане, недолюбов…
Нерозважливо стали чужими
В’яне квітів дурман в боротьбі:
Карі очі кохаю дружини
Але сняться чомусь голубі
Кожен вечір із присмаком м’яти
Я відроджуюсь знову в тобі
Карі очі навчили кохати
Та згубили мене голубі
