Сідаю чи стою,
лежу, біжу чи їду –
я згадую: «адью... »,
тамуючи обиду.
Очікую її,
скубу ромашку білу –
усі думки мої:
чого вона хотіла?
Мене чи не мене? –
запитую небогу.
А чую неземне:
«канєшно, шо нікого...»
І що це за діла,
коли немає діла?
Нічого не дала,
взяла і полетіла.
Тай думаю собі:
казати – не казати?
За очі голубі
нема кого обняти.
Дитині не дали
погратися у казку...
А ми ж, таки, могли!
І ось тобі, будь-ласка.
Ну...то таке. Образу треба відпускати. Адже не можна впіймати мрію, чи вітер. Життя непередбачуване. Все можливо. Особливо, коли і не чекаєш вже зовсім.
