Час від часу натрапляю на благодійну акцію. Маленька палатка біля виходу з метро з логотипом благодійного фонду. Там жіночка записує якісь дані, а потім чоловік видає батон хліба щасливому отримувачу. Черга з літніх людей стоїть неподалік. До столику підходять по одному. Все вивірено, організовано. Кожен знає свою роль і своє місце.
Колись сміялися з племінника, який маленький затемна, провалюючись в сніг, брів з портфелем до школи і бубнів, що заздрить коту і бабусі, бо один був котом, а інша пенсіонеркою, то ж мали законне право лишатися в теплі.
Потрапила одного разу на зустріч з працівниками страхової компанії. Ті розповідали, як вигідно бути їх агентами. Запам’яталися лише графіки смертності населення. Статистика така: стрибок зростання в віковій категорії в п’ятдесят п’ять для жінок і в шістдесят для чоловіків.
Мільйони людей випадають з суспільного життя і не бачать іншої самореалізації, як проектувати через себе життя інших людей: дітей, онуків, героїв серіалів. Намріяна пожиттєва відпустка стає вироком самотності.
Черга за безкоштовним батоном хліба. Чи лише фізична потреба в їжі збирає черги літніх людей? Не думаю. Думаю не менш важливо для них відчути себе частиною соціуму, отримати емоції спілкування, на якийсь час відчути себе живими.
