|
Експромт на прозу...
Нехай ніхто не знає, нехай ніхто не чує: як болем сповиває осінь мою самотність. Вона неждано прийшла до мене й стукає в шибку мого вікна.
Я чую регіт її і її минулорічних і нових днів:
– А ти уже жалюгідне забуття!..
Які ж вони раді – я це знаю, – як вони намагалися усі останні роки відібрати її у мене: хто полониною манив, урвищами гір, хто атмосферу її вихваляв, хто вихваляв її вродливі гени – а я все не лише чув:
– І що жалюгідний? Довірився? Її гени беруть завжди своє!..
Навколо зорі. Очі ночі зазирають мені в очі, ніби уколоти хочуть віру в самотність, яка ніколи не залишає мене на самоті, не віщує реготання її і її минулорічних і нових днів.
І на зчинений регіт, якого ніхто не чує, слухаю: її сміх розпачу, який на поруки бере в минулорічних і нових – її забуття блискавичне:
– Ха-ха! Ти все ж жалюгідний!.. Ми викрали твою самітність!..
Вона впевнено вийшла на арену зіграти для минулорічних і нових блискавичну роль Лани!..
Навколо її пошуки забуття. Блимають очі, треморний голос … Її відчай снує стежиною розпачу, який вона намагається поховати гигиканням до днів, які її давно узяли в полон, про який вона й не здогадується… А навпаки вважає, що це вона завжди бере їх – у полон і, вони завжди стають залежними! Завжди!.. Варто лише їй – свиснути!..
Свята наївність. Я плачу, моя самотність не сміється з мене, і моє намагання дарувати усміх не лише для того, щоби скрасити свою самоту. Моя душа була відрита, щоби ти ніби квіти весною, і не лише на підвіконні, й всупереч… й разом з тим – літала по осінньому дощі – проте я чую:
– Ха-ха! Ти все ж жалюгідний!
Не потрібні мені твої натовпи й арени осене, твої минулорічні й цьогорічні дні – лише намагався скрасити твою самотність своєю самотністю…
… Тепер чую бабиним літом навпочіпки притуляється до мене жовтий лист, якого іще тримає павутинка віри й надії, а під вечір, покрик осені наздоганяє мене:
– Ха-ха! Ти знову самотній!..
Ладо Орій
14.10.2019
м. Житомир
САМОТНІСТЬ
Моя самотність! Хто ти? Де взялась?
Закохана в осінні марафони,
Що в очі заглядаєш... сповилась,
І душу закриваєш у загони.
Для чого чути, бачити тебе?
Кому потрібна, так чужа - та моя?
Прийшла минулорічним горе-днем,
Із реготом нечуваним - так злою.
Урвищами долин, покровом гір,
І маревом осінньої мольфарки,
Ти рись життя - десь одинокий звір,
Розкинула осінні, смутку, згарки.
Примарами ховаєшся за день,
У нОчі заглядаєш дико в очі,
Вкради самотність зболених пісень,
І жовтий лист - самотній, так пророчий.
У літі бабинім омитись не збагну,
Свою самотність вилию у твою,
В осінню відчайдушність знов пірну,
Бо я - химерник, приспаний тобою...
(С) Леся Утриско
ID:
853180
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 30.10.2019 23:38:44
© дата внесення змiн: 31.10.2019 09:26:46
автор: Леся Утриско
Вкажіть причину вашої скарги
|
