Ми говорили...
Майже все сказали...
Про що мовчали.
Що вперто нас з тобою розлучало...
Душа кричала!
З тобою межу не переступали,
Яку самі собі намалювала...
Вона лише в уяві існувала...
І вперто та настирно скрізь шукали
Того, що одне одному не дали...
Невже не знали???
Невже всім серцем те не відчували?...
Синхронно так обоє ми тікали...
Від правди очі міцно затуляли..
Та того мало.
За весь той час себе переконали,
Що гру ми грали...
І правду ту за сто замків ховали,
Ми діамант за безцінь роздавали...
Не визнавали...
Та правда зла, вона своє забрала,...
На запчастини душу розібрало...
Ні. До такого нас не готували...
Обоє знали:
Півкроку, може то і дуже мало,
Його роками вперто не ступали.
Хоч так і звало
До того, кого так не вистачало,
Мов щось взяло, й півсерця відірвало...
Не чули вперто, та душа благала,
Щоб більше ми для себе не брехали,
І, щоб за недосяжні перевали
Ми не ховали,
Щоб в себе вперто мы не відбирали
Безцінний скарб, який завжди ми мали.
Тому всі ті, ким знову заміняли,
Губилися і миттю набридали,
Лиш серце знало.
Воно тужило, але так плекало,
На всі скарби того не проміняло.
Зерно ростило, землю поливало.
Тепло, що мало
Воно зерняті тому віддавало,
від заздрістних очей його ховало,
Від снігу і морозу захищало...
ВОНО КОХАЛО!!!
и
Виключно дієслівна рима! Це експеримент? 
