Двадцять перше століття. Донбас в вогні.
Грім гармат – музи замовкають.
Раптом чути – неначе у сні
Десь далеко, так ніжно скрипка грає...
Що це? Може біологічна зброя?
Вірус? Хвороба? Галюцинація?
Але реальність – посеред бою
Перемагає тих дивних струн вібрація!
Хто ж той скрипаль? Чиї руки ті
Можуть безпечно так пальцями рухати?
А скрипка грала і звуки ті
Неможливо було не слухати!
ЇЇ голос був символом того життя,
Яке поряд раптово вривалося.
Вона грала, молила про каяття!
І слізьми, як дитя, вмивалася.
Всі мовчали, шукали розбите вікно,
Що від попелу почорніло,
Де стояв музикант, хоч в долоні пекло,
Грав про все, що так гірко боліло.
Перед тим зі зброєю в руках,
Крізь розтрощену вщент шибку,
Він побачив, зрадів і злетів, мов птах,
До вцілілої дивом скрипки,
Обійняв, розгорнув обгорілий футляр –
Все живе – і смичок, і струни!
Миттю вирішив свій перевірити дар
І полинуло мрій відлуння.
У вогні він виконував заповіт,
Під снарядами грав і вірив,
Так! Краса і любов врятують світ,
Що від горя став чорно сірим.
Він коротким життям своїм голосив -
І в війну неможливо музам мовчати!
Грай, скрипалю! Доки жага краси
Не здолає інстинкт вбивати.
