Поділюсь з вами магазинним діалогом між двома потенційними покупцями та мною.
Розпочав цю розмову молодик, який привітався звичним "привіт" та запитанням:
- Де твоя маска?
Звертався він тоді ще не до мене, а до молодої дівчини років двадцяти п'яти.
- Забула в машині.
Ніяково відповіла й додала, що в нього маски також немає.
- Та річ в тому, що в ній немає сенсу, оскільки вона не захищає. Хіба, якщо ти вже хворий.
Опісля він переводить погляд на мене.
Оцінує мої рукавички та маску.
Неочікуючи на пряме запитання, я починаю говорити, при цьому пробиваючи через касу вже звичний моєму оку набір покупок: туалетний папір, гречка, рис, хліб, овочі та фрукти.
- Я особисто не можу бути певним у цьому, що ви сказали й зняти маску. Не впевнений чи всі покупці належним чином слідкують правилам, про які неодноразово наголошувалося в ЗМІ. Мені не хочеться бути тим, хто живе по правилу "після мене хоч потоп". Ви тільки подивіться на цю чергу. Усі стоять, практично притиснувшись один до одного, як у набитій ранковій маршрутці. На жаль, ми усі живемо по-старому. Проте вартує тільки уявити, що хтось тут хворий і прямо зараз все зміниться.
Після цих слів настає мовчанка, яка зовсім не заважає пакувати всі продукти у великий целофановий кульок.
- Щось в цьому є - але, як завжди, є "але". Додає молодик і виходить слідом за дівчиною з торбою їжі.
Мені цікаво, про які "але" він говорив. Хіба "але" - це не запас продуктів та маска в машині? Хіба це не розрахунок карткою й відмова від паперової решти?
Можливо, усі "але" похворіли на грип і пішли в аптеку закупляти противірусні препарати. Я б міг назвати безліч "але", але... Але й у цій примітці є свої "але", чи не так?
З повагою, Богдан Кухта
2020
#Записки_iZ_магазину #COVID19
