В саду її сімейнім – два синочки:
Один з них – кровний, інший – рідний зять…
Однакові їм вишила сорочки,
Шкарпетки поспішила теж зв’язать.
Вони йшли боронити Україну
Від «брата», що укотре замахнувсь,
Донбас перетворивши у руїну,
Мав захопити предковічну Русь.*
Просила жінка Бога дні і ночі,
Аби живі були її сини,
І зморшка не одна лягла під очі.
Благала небо ворога спинить.
Почувши щире те її благання,
Від куль смертельних Бог таки вберіг.
Зраділа матінка, коли сини кохані
Ступили разом на її поріг.
Минають місяці за місяцями…
Тремтить її поранена душа:
Вона прийти не може ще до тями –
Війна її й на мить не залиша,
Бо ж там сини чиїсь і досі… гинуть,
Бо ж України доля – на кону,
Бо сіються хрести, ростуть могили,
А Кремль іще продовжує війну…
20.08.2020.
* – Україну.
Ганна Верес (Демиденко).
Дуже хвилюючий вірш, Ганю! 
Так зворушливо і щемно Ганночко!!! Така болюча тема! 
Нехай буде мир і не гинуть наші захисники!!! 
