Любий,
Бракує сміливості чи то кроків, аби покінчити з цим всім і почати...дихати. Бракує сміливості признати себе слабкою і не удавати, ніби не така, тримати свою внутрішню драбину, підійматись і підійматись, видряпуватись і видряпуватись, але не бачити кінцевої цілі та відпускати усе. Падати.
Бракує слів, аби назвати себе гарною і прийняти своє тіло/ душу/ звички/ риси, свій світ як щось автентичне і неповторне...
Я сиджу в собі, але мені тісно /неприємно/ часом бридко/ соромно/ страшно. Це місце, куди я не хочу повертатися, але не можу втекти й сховатися, бо це місце - я. Шкода, що тіло це не чохол і я не можу просто його зняти, випрати, залишити посушитись і знову одягнути свіженьким. Шкода, що серед людей мені краще почувається, ніж у самій собі. І дітись нікуди не можу, поплакати - теж, бо нема сенсу.
А життя вирує, а життя біжить і радіє собою, безгрішно плюнувши на людей, на обставини, на події, на час. воно летить, зупиняється, тішиться, нюхає, випиває віскі зі смаком неба і лежить на траві, слухає, як інші видираються і видираються, лізуть вверх і лізуть вверх, а потім здаються і падають.
Мої очі кохають інших, але не себе, не свої рухи, не свої родимки та шрами. Хіба таке можливо? Поки ти є у себе - ти існуєш. То виходить, що я мертва?
ID:
894690
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.11.2020 22:24:44
© дата внесення змiн: 16.12.2020 00:03:02
автор: дівчина з третього поверху
Вкажіть причину вашої скарги
|
