Притча про Любов і Розлуку
Любов і Розлука край поля стояли -
Всевишній до них говорив;
Закохану пару вони споглядали –
Сердець неповторний мотив.
- Життя безпощадне, - віщала Розлука,-
Погасить Любові свічу.
Рутиною сірою сплутаю руки…
Побачиш: я їх розлучу…
Любов шепотіла: - Стривай, моя сестро,
Я їх поцілую лиш раз…
Заглянула в очі закоханих – іскра,
Кохання пречистий алмаз…
Хай час це остудить, - Розлука шептала,-
Прийду неодмінно, затям…
В хатину привітну вночі завітала:
Там юні батьки з немовлям.
А в їхніх очах ні печалі, ні ляку,
Лиш вірності чистий покров,
Ще сяяла щира, глибока Подяка ,
Й всміхалася радо Любов…
Прийду ж бо пізніше: життя прозаїчне,
Людські розбиває серця, -
Шептала Розлука. – Ніщо тут не вічне,
Ідилія згасне оця…
Ось часу промчали нестримнії коні,
Розлука заходить у дім:
Вже діти дорослі, і срібляться скроні
У стомлених добрих батьків.
Їм глянула в очі Розлука безжальна –
Й досада недобру взяла :
Світилась Повага в очах тих прощально,
І геть руйнівниця пішла.
А Час незворушно відмірює кроки,
Міняє обличчя землі…
І знов завітала Розлука жорстока,
Глядь - в хаті вже внуки малі.
Сидить край вікна сумно жінка сивенька…
- Ну от і ударив мій час,-
Шептала Розлука. Та вийшла старенька,
На цвинтар простує якраз.
Спинилася жінка, де свіжа могила,
Схилила у тузі чоло…
- Оце її милий! Та я ж запізнилась! –
Розлука промовила зло.
- То Час мою місію виконав спраглу!
У очі заглянула знов:
В них сяяла Пам’ять про Вірність, Повагу,
Подяку і чисту Любов…
Зворушлива, майстерно написана притча, пані Світлано. Просто - 
Приємні Ваші слова, дякую! 
