- Люблю, люблю - мовчали губи кожен ранок,
Її ще сонні і невпевнені вуста,
А він чекав цих слів, готуючи сніданок,
Їй відправляючи чергового листа.
Писав у чаті: лиш скажи - і я приїду,
Але мовчання дерло душу, мов хижак,
Під милим поглядом з картини Артеміди
Виходив з хати, застібаючи піджак.
- Люблю, люблю, - їй так хотілося сказати,
Проте, здавалося, для цього ще не час,
В мовчанні вуст почали дні її минати,
Допоки він не перестав писати враз.
Тоді вона йому "кохаю" написала,
Немов відчула, що настала врешті мить,
А ще: пробач, пробач, що довго так мовчала,
Тебе благаю, лиш озвися, лиш приїдь...
Та їй у відповідь ні звуку, ані слова,
А через день хтось з його чату написав,
Що він загинув у аварії раптово,
Коли її мобільний номер набирав.
Кажіть частіше: я люблю тебе, кохаю,
І не чекайте, доки прийде раптом час,
Кажіть частіше: приїзджай, завжди чекаю,
Допоки хтось не перестав писати враз...
***
