Плач овечки
Чищу каструлі й плачу: мій коханий,
Покладистий, дорідний баранець,
Козу забачив. Бігла окаянна
Через городи, межі – навпростець.
Не бачив, певно з роду того дива:
Ріжки до неба, в шерсті реп’яхи, –
Слідком подавсь – хотів стати щасливим.
Буває, в баранців їдуть дахи.
А я ж пов’язана священним шлюбом,
Суспільна думка – лезо під ребро.
Вся така правильна – і вріжу дуба.
Якійсь козі і барану на зло?
Сплюндрована обітниця священна, –
Вовну стрижу, трилисник у вінок…
Свічадо в захваті – знов наречена.
Іду збирати груші під дубок.
Когось, та стріну – в лісі не без звірів.
Хтось, та розрадить – добрі душі є.
І буде всім нам – кожному по-вірі.
І буде всім нам – кожному своє.
В житті таке: якщо ти господиня,
Не чешеться стрибнути у кущі, –
Втрачає інтерес рідна людина, –
Драній козі присвячує вірші.
