Учора прочитала в Інеті статтю, яка точно передає моє (і багатьох жінок мого покоління, впевнена) нинішнє світовідчуття і розуміння життєвих цінностей. Виникли віршовані рядки – це своєрідний переспів статті. Дякую авторам за натхнення
ЖІНКА, КОТРІЙ ВЖЕ БОЯТИСЯ ПІЗНО, -
Дама чи «кобра» - леді залізна,
Горда чи ніжна, зАвжди «у темі»…
Вам не подобаюсь? – Ваші проблеми.
Жінка? – Венера! Вакханка! Богиня! –
Жриця життя і його берегиня…
Вже не боюсь потонути у світі,
Плакать, сміятись, нанизувать миті,
Що крапелинками щастя заблисли,
А чи розтали й туманом повисли.
І не соромлюсь не встигнуть, не знати,
Як тортик спекти чи лице малювати…
Байдуже й те, а чи їм дієтичне,
Одяг? - як хочу! - нехай архаїчний…
Пізно боятись, що думають люди, -
Виплеснуть в запалі склянку огуди.
Шкодить - не дихать і не хотіти,
В горі і в радості щастя – любити.
Того кохати, хто любить і гріє;
Спати із тим, з ким заснуть не зумієш.
Є що сказати чи мудро мовчати,
Горду поставу – гідно тримати.
Ну, а самотність життя подарує, -
Менше причин метушитися всує.
Геть – від байдужості, кривди, зневаги…
Самодостатність – оце перевага.
Вмію загадкою бути й собою,
Слухати тишу чи гомін прибою,
І не змітати на когось провини,
Слабкості й зрад розуміти причини.
Сивого батька до щему жаліти,
І не пояснювать, і не хотіти…
Вже не лякаюсь останньої миті:
Наше відлуння – онуки і діти.
Так, ми жінки, котрим пізно боятись...
Дякую! Дуже приємно1 радості Вам1 
Прекрасний вірш на злобу дня! Як тонко все передано! "Сивого батька до щему жаліти" Як нам цього не вистачає!
