Розповідь про яблуню
Стоїть старезна яблуня в садку,
Тремтять її розлогі пишні віти
Росте давно в селі на цім крайку
Старе гілля ламає дужий вітер.
Багато бачила за довгий вік вона,
І радість й біль. Усе запам’ятала…
Немає там вже ані тину, ні двора,
Ні хати. Геть усе позаростало.
Лише кленки, кропива й бузина,
Набридло вже із ними гомоніти!
Стоїть і з сумом згадує вона
Своє життя. Тепер для кого жити?
Згадала раптом як була мала…
Господаря великі дужі руки
Її саджали посеред двора,
А навкруги весни лунали звуки.
Згадала білу хустку господині,
Що в спеку часто й щедро поливала.
Коли було, що ледь не з’їли свині,
То до кілка дбайливо прив’язала.
Греблись в тіні її розлогих віт
Хохласті кури, гуси спочивали.
Коли дозрів її найперший плід,
Родиною всією куштували.
Зростали діти під її шатром.
І їли й спали, у «панаса» грали.
І кожне літо радісно, гуртом
Там яблучного спаса святкували.
Та ось тривожна звістка у селі:
Війна! Війна! З усіх боків лунало….
……………………………………..
Загинув той господар на війні.
Його родина ледь - ледь виживала.
Були і холод, голод, і нужда,
Знесилення після тяжкої праці.
Роки страждань. Справжнісінька біда.
В годину цю лиху жили терпляче.
Їй було тяжко. Також як і всім.
Бо у дворі колодязь розірвало.
А у тіні смалило тридцять сім…
Відтоді вже її не поливали.
Але вона родила все одно,
Пекли, товкли ті яблука й мочили…
Було давненько те, та загуло.
Але забути їй немає сили…
Настали мирні і спокійні дні,
Та ще не скоро жити легше стало.
Змарніла мати, вмерла на весні…
Та й діти вже давно повиростали.
Нема нікого. Пусткою стоїть
Стара, потрухла, кособока хата.
Аж тиша там у розпачі дзвенить,
Немов допомагає сумувати.
Десь там вирує радісно життя,
Прогрес технічний темпи набирає.
А тут бульдозер з голосним виттям,
Родиму хату задля дров ламає!
Стоїть вона. Велика. Безпорадна.
Листочком кожним до небес благає.
Їй не втямки, повірити їй складно:
У світі мир! Чому ж село вмирає?
Кленки, терни, кропива й бузина
Втішають бідну. Щось шепоче вітер.
Але відповідає їм вона:
Як би ж ви чули, як сміються діти!
ЇЇ зустріла нещодавно я.
Стоїть. Стара. Утомлена. Крислата.
І пошепки молитву промовля…
Не здійнялась рука її спиляти!
Нехай стоїть, нехай іще живе.
Нехай життя іще не обірветься.
Нехай здригнеться серденько твоє,
І тихим жалем у душі озветься!
Прекрасний вірш, який надзвичайно схвилював мене. Успіхів Вам і натхнення.
Озвалось сумом і щемом... 
Дякую... 
