Молоденький вітерець в місті народився.
У парку він полюбляв розкидати листя.
То пакет пустий візьме і задує в небо.
Вранці свіжість принесе у вікно , як треба.
Нагасається за день ввечері спочине.
Заховається на клен, у гніздо пташине.
А вночі , біда прийшла. Летіли ракети ,
Цілу ніч стогнало місто,взривались касети.
Майже цілий місяць так, в місті громихало.
Вітерець із клена зліз , бо листячко впало.
Невпізнати рідний дім,все розбите , чорне
І розвалля навкруги, страшне , та потворне.
Налякався вітерець , полетів із міста.
На горбах сів відпочити ,де квіти барвисті.
Тихо тут, страху немає, вибухів не чути.
Навіть бджоли не гудуть, так не може бути.
Розігнався вітерець і квіти лоскоче,
А вони всі неживі,лиш стрічки тріпочуть.
На горбочку у квітках , хрести стоять чорні...
І безкрайні ті сади , ростуть рукотворні.
Засмутився ,зупинивсь, в собі все шматує.
Потім в гору полетів , реве та лютує!
Враз змінився, виріс він, справжній вітер виє!
Хмари в купу позганяв,нехай гроза змиє!
Стогне небо. Грім гримить. Блискавки шмагають!
Вже не дує , а штормить,дерева лягають!
Як душа в нього болить... а серце ридає...
Тепер вітер не спинить. Всіх порозкидає.
14.06.2022р. Олександр Степан.
