Може я невчасно? Знову заважаю поетам-лірикам. Бо пишу в основному сатиру. А за вікном осінь. Благодатно-натхненна пора для поезії. Деякі автори прямо так і кажуть мені: "Ось не плутайся під ногами зі своїми епіграмами. Бо красива осінь- це не твоє. Це наше."
Мушу відповісти. Маю право.
Пейзажна лірика – то є прекрасна штука!
Ось голубіє неба голубінь.
А там – хитаються в карпатськім лісі буки,
Он рветься «бабиного літа» волосінь.
Натхненно пишеться про вранішні тумани,
Про те, як хлюпається в озері вода,
Про білий вальс берізки з вітрюганом,
Що презентує його осінь-тамада.
Куди не глянь – а все побачиш диво,
Рахат-лукум для серця й для душі…
А ти візьми та трепетно й красиво
Про Януковича що-небудь напиши.
***
Інтимна лірика – то й ще миліша штука.
Кохання. Поєднання рук, злягання душ,
Солодка втіха та іще солодші муки,
А врешті зради холоднючий душ.
Смакує всім ця поетична страва
Й лоскоче крила кожної душі…
А ти так само трепетно й яскраво
Та про Азарова що-небудь напиши.
- - - - - - - - - -
Сатира й лірика – то, певно, різні речі.
І хай усе воно лишається, як є.
І те і це – поезія , до речі.
А значить - кожному й писати про своє.
