у холодній зимі зігріватись не тілом, а подумки,
коли згадуєш, що вимальовують очертом родимки,
міліметри коханої плоті, нанесені мапою,
мов сузір'я із неба на шкіру зірницями крапають.
серед ночі тулитись до пустки, чекати, що зцілиться
від розлуки душа покалічена, сльози по вилицях
заливають і душать ще гірше січневої темені,
у порожній кімнаті вона наодинці із демоном.
він затягує вузол і каже, що літо не станеться,
що війна забере і його, бо у смерті в напарницях
там, на фронті, чаїться за спинами, грає в баталіях,
розфарбовує сніг у рубін, чорно-білим — реалії.
що для неї — зірки, а для нього — окопи в поранених.
що для неї — міста, а для нього — це засідки в раменю.
що для неї — життя без ракет і пророцтво майбутнього,
а для нього — повтори пекельного місяця лютого.
і вона пропускає крізь себе тривоги замучена.
серед чорного ліжка тріпоче єдине: " я скучила...
ця війна забирає багато, тебе не віддам я їй.
ти почуєш молитву кохання, хоч як ми віддалені".
у порожній кімнаті від демона більше ні сліду,
а на сході з намету лунає: "кохана, приїду!"...