Із різних мушель я творю картину,
І може, стане раптом як жива.
Я думкою у спогади порину, -
І сяючою мушлею сплива
Із моря сонце, парочка дельфінів
Зрання застигле море зігріва
І сонце в них виблискує на спинах,
Неначебто із ними заграва.
І парочка, як з м'ячиком, із мушлею
Загралася, - вистрибує, бода,
Немов цілує радо, відчайдушно,
Допоки закипить морська вода.
Ліпити я люблю картину з мушель,
І цілий світ вміщала кожна з них,
Я назбирав їх, вимитих із мулу,
Чіпати не збирався ще живих.
Я сподівався, - їм знайду притулок,
Вони мене чекали стільки літ.
Та хтось подумав, може, - От придурок,
Напевно, їх збирає на обід.
І для картини є колекція із мушель,
Хотів би відтворити їхній світ,
Пісок, як пил віків ретельно струшую
І витираю віковий наліт.
Та хіба можна з мертвих черепочків
Створити на картині світ живий?
І все-таки я спробувати хочу,
Допоки я вважаю, що правий.
