Омите початком не ранить у груди...
Їй подобався білий - спокута надії,
Подобався вечір омани-імли.
Вона засинала, ізранивши вії
Сизою тінню сухої води.
Вона опиралася тихому слову,
Бачила гори в далекому сні.
Та знов ідучи́ по суцільному рову,
Вона віддавала належне весні...
Приходили ранки і все поверталось,
Мовби нічого ТОДІ не було.
Вона обережно й безсило торкалась
Мідної черги на вільне русло́.
І кожної миті схилялась до правди...
Сонцю не вірила - надто пекло.
Їй подобався білий, немов до розради,
За ним ще все буде і з ним...вже було...
08.09.2023
