Вони приходять – і сіють горе,
Лишають попіл – спалену землю…
Комусь здається: біди немає,
Хтось болю нашого не приємле.
Вже хтось стомився від України:
Своя сорочка до тіла ближче.
То ж наші муки, наші руїни,
Поки над вами ще смерть не свище.
Світ затаївся: летять ракети,
Уламки пАдуть й на ваше поле.
Війна – пожежа: не спи, плането,
Тривоги збудять й останнє море.
Атаки злоби, атаки жаху…
Ну хто б іще міг біду спинити?
Це сатанинство на грані краху
Судилось НАШИМ синам добити.
Ці синьо-жовті цвинтарі болю,
Де заридала й Господня Мати…
Стоять синочки, стоять герої.
Ми вдома. Нікуди відступати.
