Як інколи біль оперізує душу,
Рве серце безжально на дрібні шматки
Собі ми рече'мо: «Ми сильні. Ми мусим.
Не заховаємось. Не навтьоки».
Чому світ жорстокий і люди не люди?
І яд випускають, і ставлять «принади»…
Вони незбагненні, неначе приблуди,
І їх цілі клубні – летять, як торнадо.
Кусають і жалять. Їй Богу, безкровні.
А це вже, як звірі, на здобич кида'ються,
Все зграями ходять і ніби у змові,
Ще й янголом божим вони прикидаються.
І пестять, і лестять тобі при розмові,
А служать нечистій, ба, навіть дияволу,
І в спеку холодні – вони ж бо зимові,
Затьмарюють світ цей дірявою славою.
Їх не злічити, їх сила-силенна,
Під скрегіт зубів ідуть ешелони,
Їх сутність звіряча нам незбагненна –
Та світ не затьмарять собою ніколи.
Ми інші від них, ми цнотливі і світлі,
Вони ж – мов ворожжя на нашій землі.
Ми добрі і щирі, завжди ми привітні,
Образи лікуєм, немов лікарі.
Виходять сердечка добра і любові.
Ми їх віддаємо усім навкруги.
З любов’ю у серці, із щирістю в змові
Зграї звірині проженем назавжди.