Як страшно міняє людину мундир,
і далі людина собі не належить.
Звечора футболку, потерту до дір,
на себе вдягала, знайому, як нежить
чи смак тютюну, а на ранок зі сну
мундир перед нею, мов джура, стовбичить,
і має вона уклонитись йому,
інакше у грі не буває й не личить.
А далі вона вже — ходячий мундир,
і брязкають шпори-підбори-медалі.
І чує вона: “президент”, “командир”,
і в попіл вона загортається далі,
і гори згортаються, ніби сувій,
в бокал із шампанським течуть океани;
а дурні ковтають цей клятий настій,
радіють собі та біжать на майдани.
26.01.2024.
