До саду вийду на світанку,
Пташки щебечуть спозаранку,
Роса розкинула на квіти,
Блискучі рідкісні сапфіри.
Закриті вранішні тюльпани,
Та звідти стиха все ж звучали,
Казкові лагідні мотиви,
Створили ельфи їх чутливі.
А ніжне листячко на сливі,
Зорить на сонечку цнотливо,
Й шепоче яблуні, тій ближній,
Привіт, смішливо і барвисто.
Лиш очі тільки-но зажмурю,
Схоплю енергію присутню,
Назвати хочеться це Раєм,
Коли від щастячка так сяєш.
Любо написано, але виходиш надвір, а там холодно, травень і отоплюєш будівлю. Там в думках тепло, кохання, а тут колайдери, а кажуть магнітні бурі, тут експерименти, а кажуть все буде, коли бузок за три дні перецвітав? Писати можна дивовижні картини, а вночі замерзнути чи попасти під обстріл. Ми тут в цій реальності та чомусь всі з неї в віршах втікають, хоть на мить та звідси, то чому ж прославляємо це болото.
liza Bird відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за коментар, не буду сперечатися бо інколи я правда втікаю від дісності. Хотіла би бачити такий світанок, що в цьому поганого.
