Узбіч видніється хатина, уже не хутір, й не в селі.
Загати листяна свитина її тримає у теплі.
Горіх гіллям обняв пів хати, хоч розгубив усі листки.
Ще менші стали від загати малих віконечок шибки.
Колодязь снить за кілька кроків, очиці-хвірточки склепив,
а під землянкою напроти темніють злежані снопи.
А ось і хлів… і він не дише, і будка Рекса теж пуста.
Якась таємна мертва тиша мені заціпила вуста.
Здається, я одна забута – усіх приспала зимна ніч.
Хіба тут можуть люди бути? Не ворухнулась жодна річ.
А я стою біля хатини, жду, що незнаний чародій
мені зсередини відчинить ці двері злущені, руді.
А вже вчувається: «дитино, заходь, на холоді не стій,
знімай скоцюрблену хустину, до грубки йди, чи сядь за стіл».
А я ж у пліт сухий вростаю, а я ж кричу, але – німа.
І заперечливо хитаю: «там нікогісінько нема…».
Чийсь голос ніби сльози сушить, чи то торкається чола:
«неправда, тут зостались душі, якщо серед ночі прийшла».
О, Боже, Господи Всевишній, скажи, а що ж я тут роблю?
Й зоріє відповідь у тиші: «прийшла до тих, кого люблю».
Це яв усе, мені не сниться, і місяць блимнув «тільки вір».
Лежу, заплющені зіниці і дві сльози, мов зблиски зір.
20.01.2021
