Тож, скільки сотень жертв вмістилось,
Із тисячі, в одному дні?
Нам і в страшному сні не снилось,
Що діти згинуть на війні?
Хіба батьки таке бажали,
Коли хрестили нас малих,
І рідних діток, юні мами,
Вдягали ніжно в пелюшки?
Невже не так текло в дитячий,
Маленький ротик молоко?
Чому ж тепер гарчить собачий,
З болота рід, що ми ніхто?
Коли кормила мати чадо
Яких пісень співала тим,
Хто в дім чужий зайшовши радо,
Хизується сьогодні цим?
Можливо все в тій рабській вірі?
Чи так вже склалось у житті,
Що є людській подобі звірі,
В яких війна лиш в голові.
В яких душа мов яма гною,
Якщо вона звичайно є,
Аби пишаючись собою,
Бездумно нищити чуже…
У першу ніч, вже після того,
Як тисяча минулих днів,
Десь зникне за кривавим рогом
Я побажати б нам хотів.
В цій боротьбі з російським монстром,
Все ж залишатися людьми,
І хай усім тепер не просто,
Нам не втекти вже від судьби.
Надія лиш на нашу міцність,
В слабкому тілі сильних дух,
Покаже нація ще зрілість
І силу українських рук.
Ще буде наша Україна,
Єдина, вільна і жива,
Коли настане світла днина,
Коли закінчиться війна.
