Сміялось небо, бурмотіли хмари
Прийшла весна і всюди чувся сміх.
А ти стояла і чекала кари,
Страшної кари, за свій тихий гріх.
Ти думала це допоможе жити,
Ти думала, що виходу нема.
Холодні очі шепотіли: “вбити!”
А в серці лютувала вже зима.
Ти добре чула дикий крик благання:
“ матусю я для тебе все зроблю,-
цей дикий крик сильніший від кохання,-
ні....... не вбивай, я так тебе люблю!”
Застигла мить й чиясь рука зробила
Холодним рухом найстрашніший гріх.
Здригнувся світ , а ти безжально вбила,
Пекучий і німий дитячий сміх.
І серце в грудях наче зачерствіло,
Мов блискавка хвилина пізнання.
В цю тиху мить все стало зрозуміло
Й ти вийшла з кабінету навмання.
Сьогодні поглядом своїм лякаєш хмари,
І чують перехожі дикий сміх.
Мов навіжена просиш в неба кари
Страшної кари за свій тихий гріх.
я чоловік, мені важче це зрозуміти і передати те що відчуваю, власної причетності на щастя поки що не мав до подібного і навряд чи матиму, а от з родичами... бачив і коли батьки заставляли, бачив і коли хлопці змушували... а бачив і взагалі - тому що коли і від кого і в якому стані не пам,ятали... і взагалі це одна з найбільш важливих причин чому я щасливий бути чоловіком - мені не доведеться стояти перед таким вибором
ІлюзіЯ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я, на щастя, теж ніколи не стояла перед таким вибором...але тема виявилась актуальною...і як говорив хтось з великих : " зробивши вибір ми стаємо заручниками свого рішення"...
дякую... таким вже цей вірш народився...і якось не можу нічого змінити 
....дякую вам за теплі відгуки на мої твори....
