Всередині щось перевернулось.
Все тіло затерпло,
І ноги важкі, гранітні не могли поворухнутись.
Руки повисли в непритомності
Як дві гілки верби плакучої,
Що стоїть над водою у зажурі-самотнокості.
І шия зів’яла й голова мертвим каменем
Несвідомо на плече упала,
А очі такі сумні, такі глибокі і округлі стали,
Що здавалось, немов земля, вода і небо в них сховались.
І бачать очі ті безкрайній світ
І розуміють його…
Це людина стоїть над обривом
Високої, крутої скали як на вершині
Стрімкого свого життя,
На краю своєї могили,
На межі життя і смерті,
На роздоріжжі добра і зла.
Скільки вона там стоїть невідомо нікому,
Бо час закінчує свій політ,
Уповільнює ходу,
Та в тихому пересуванні
Завмирає в мовчанні німому.
В цей момент людина самотня,
Вона лишається на одинці з собою
І з своєю душею.
І вона прозріває.
Очі наливаються слізьми,
А серце розпалює вогонь
І б’ється, рветься з полум’я туди,
Де буде щастя, радість між людьми .
Але розуміє, що холодна та скала життя
Й не проросте на ній зерно
Людського щирого добра,
Тому, що зведена вона
На ґрунті вічної спокуси – зла.
А як же хочеться літати,
Кружляти ангелом святим
І від душі добром сіяти,
Сміятись поглядом легким,
Так хочеться рости угору,
До неба проситься душа,
Вона нещасна у неволі в’яне,
В людському тілі пропадає
Ії прекрасна чистота.
І ось людина –
Життя якої принесло
Одні страждання, біль і жаль
Душі своїй –
Це істота,що вільним розумом своїм
Породжувала гріх
Зійшла на цю скалу,
На ту вершину
І дальше нікуди іти,
Немає сил тягар свого життя нести…
І тут, в наступну мить
Стає ясним політ, –
Це той політ!,
Всесвітній перший моноліт!,
Коли добро летить душею,
Голубкою простою в вись
Святого неба голубого – до Бога.
А зло в польоті
Ламається об свої скали,
І мертвим тілом падає
У чорну вічність – вниз.
