Десь далеко, у вільному світі,
Який не зберігся досі.
Серед неба, вогню й зорецвітів
Жила чарівниця Осінь.
Руде волосся, що спадало,
Немовби шовк з її очей.
Здалека блиском чарувало,
Не можна відвести очей.
Зелені очі, наче хвилі,
Відбивали цілий світ.
Вона жила в своєму світі
Ось уже багато літ.
Вона хотіла жити вічно.
Просто жити і цвісти.
І створила світ магічний,
Де немає самоти.
Де кохання не літає.
Де його забули всі.
Де про спогади не знають,
Там, де зорі у руці.
Світ, де статус неважливий.
Світ, де гроші не в ціні.
Де панує тільки диво,
Де є Осінь, вірші, ніч...
Зелене платтячко носила.
На шиї - камінь лісовий.
Щоночі вічним щастям снила,
Щоб воно явилось їй.
І воно таки явилось.
Принесло кохання їй.
Але небо розізлилось.
І насунув буревій.
За вікном зима кружляла,
Але сонце так пекло.
ЇЇ відьмою вважали,
Що творила тільки зло.
А вона стояла збоку.
Дивний голос залунав:
"Відтепер ти - пора року,
І навік тепер одна!"
Вона миттю світ розбила,
І далеко в ніч втекла.
Сотні років вона жила,
Але щастя не знайшла.
