Ми кохали, як сильно уміли,
Ми дивилися в очі та мліли,
Ми шукали притулок у гіллі,
Ми шукали спасіння у зіллі.
Нас квітки абрикоси п’янили,
В наших душах вогнями бриніли,
Мерехтіли зірками, у виру
Прославляли деструкцію віри.
Помережене нитками долі,
Серце плаче і тягне до волі.
Лиш у листі ми спокій знаходим
І під шелестом їхнім відходим...
Нас чарують проміння і роси,
І степи голосні, злотокосі,
Запашного дощу ми фавори,
Ми закохані в співи жайворів.
Ми – природи діти цнотливі,
Ми – остання надія миру.
Ми – святого склепіння віряни,
Ми – буяння бузку кохані.
Ми ненависть покликані жерти,
Бо любові своєї жертви.
Хоч ніколи ми не приклонились,
Тільки ніжністю вбиті лишились...
(26.05.10)
Дуже гарно, от тільки = жерти ненависть= мене трішки стурбувала.
Cozodoy Ihor відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
На жаль, у цьому вислові вся сутність вірша(( Люди, що дійсно зуміли зрозуміти сутність прекрасного, люди, які не бояться говорити, "остання надія" цього світу - всі вони стираються, годуються презирством безликим суспільством, що не дає змоги гідно розвинутися мислячому індивіду.
