Вона була розкута і вільна, як птах, що кружляв собі у небі. В перший же день ми розмовляли про такі речі, про які навіть близькі люди усе життя бояться говорити один одному. Це було важливою складовою нашого знайомства. Ми ділилися усім: теплом, їжею, награбованим товаром із супермаркету та заправок. Пили дощову воду, що збиралась у відрах і мидницях. Висмоктували один в одного кров, коли мали рани й подряпини. Для нас існувало лиш те, що зараз. що буде потім - нас не стосувалося. Зима минала і життя відроджувалося навкруги. Ми це помічали дуже добре. Помічати зміни, на мій погляд, одна з головних фізіологічних ознак людини. Бо помітити щось неможливо, якщо воно не існує. Ми просто подорожували одним маршрутом і так сталось, що наші дороги перетнулися. Інколи вона ставила мені такі дурнуваті питання, що я ледь стримувався і, цілуючи, відповідав: "Ах ти ж моя розумниця!". Чого ще нам було бажати у цьому світі?! Найголовніше те, що попереду буде весна, літо і осінь. Усе решта ж просто не має жодного значення.
