Люди…люди….люди!!!!натовп…занадто багато думок, занадто багато чужих життів…слова..слова звідусюди…не можу пройти крізь стіни неприступних людей…падаю…завмираю…ти знаходиш мене…ні!!!!знову ти думаєш…знову кричиш у слід…кров та сльози…роздерте пальто…та розірвана душа. Ні!не вдирайся до неї…підвожуся…біжу у натовп, розбиваю лікті…не вистачає повітря…ти поруч…і так далеко…
Озеро…
Воно знову наснилося мені…воно гарне навіть восени…хоч і стає сірим від холоду…
Але дивний холодний спокій…
Завжди коли мені погано я намагаюся бути наодинці з собою…просто піти на берег , дивитись на воду і думати…
Але ти знову в моєму місті…ти знаєш мене краще. Ти знаєш, що я тікаю…від тебе???ні! від себе!
Ти знаєш де мене шукати…ти завжди думаєш про мене…я відчуваю…але ж…чого так важко?твої думки наче розпечений метал, який заливають у серце.
Мені страшно!
Куди б я не пішла, я відчуваю тебе…
Ти в папері, котрий я зписую листами до тебе…ти в моїх віршах, думках…ти в моїх очах…ти в очах перехожих..ти в повітрі…ти в мені!!!! Ти був тут,так?був на моєму місці…місці, де я ховаюся від тебе….так,твій запах…твоє тепло й досі залишилось тут…де залишився відбиток моїх почуттів…
Зникаю…
Шукаю притулок…
Всюди ти…
Шалений вирій ароматів нашого кохання. Кохання???? От чорт…
Ти виграв…
Я тікаю…
Куди??
Знову наснилось…
Роздерте серце..незагоєні рани минулого…розпечені думки, втрата голосу щоб кричати…кричати так голосно, щоб почули…
Почули…
Довкола мільйони…але навіщо??? Бездушність…
Я вирвуся.
Не відчуваю холоду, бо біжу так швидко, що не встигаю дихати…легені пече льодяне повітря…паркани утворили суцільну стіну…
Ти намагаєшся керувати мною…
Озеро…знову ця примара…блаженна примара далекого та неповторного запаху…запаху свободи…запаху скорботи …
Теплого, бажаного, пристрасного, близького, чуттєвого, загадкового..але все ж таки різкого та пригнічуючого решту.
Що таке самотність та хаотичність бачення? Що Таке неможливість…чи то як кажуть нереальність?Що таке страх? ЗМІН?!?!
Спроба втекти знову і знову…знову зелена лава, знову ліхтарі…знову запах свободи та тисячох кілометрів…куди?
Сотні людей, що начебто знають куди і на що вони йдуть…навіть не чутно їх слів, їх мільйони.
Зелена лава…Я постійний гість точки відправлення та мільйонного вибору…
Свідок втраченого майбутнього, втечі від теперішнього, проекціонування нереального, загубленості погляду, зупинки серця від втрати, прощання з частиною життя…
Точки,де концентрація почуттів, мов вибух…думки, сльози, кохання, страх, жорсткість, різкість…ненависть…
…
Спогадами змальовую той день..коли холодне скло не пропускало часточки кохання та пригнічувало крик душі…Відбиток долоні..твої пальці обводили контур моєї руки..котра посилала такі вібрації, що планета повинна була перевернутися…але ж ні…Знову фантастичний сон.
(Продовжити)
…Що, лава? Прощання? Останній на декілька років погляд у очі?
У пошуках…у постійних пошуках…тебе, себе…почуттів, чи способу їх замурувати…сиджу тут…Може побачу щось таке, що потрібно для мого пазлу ідеального..Чи то просто, як завжди, буду писати, сидячи на вологій від осені лаві, згадувати, спостерігати за чужими помилками та кроками…
Ні. Сьогодні я тут не для цього…настала черга і для моїх помилок…весною можна робити і таке.
Тому…крок…
Знову сон…запах солодкого та холодного спокою…Казкове місце, де для мене є куточок…озеро…воно говорить до мене…шепоче та манить…
Весняним подихом, що розвиває моє волосся і мов пожежа….до мене говорить воно…папір злітає у повітря…і розлітається довкола…мої почуття та спогади наповнили кожний куточок, кожну лаву…долетіли до кожного погляду…утворився суцільний вирій почуттів, що закружив у небі довкола весни…Намагаюся зібрати ті мої пожовклі та розтоплені брудом слова…на пожовклому від часу папері…мільйони листків кружляють довкола…намагаюся впіймати…хоча б щось…Бо що я без них..без того свого паперового світу?!Парк став пустим та бездушним…жодного, хтоб допоміг…благаю допомоги в момент, коли відчувається кінець…Бездушність довкола..ранить пустота та відверта пригніченість буття. І вже не так холодно сидіти на мокрому брудному від існування асвальті. Тільки б листи позбирати…тільки б не загубити почуття, що вже написані…тільки б позбирати кальки, бо як далі жити?як?
Очі…я так шукала в них притулку та допомоги..невже вони не побачили моїх намірів, моїх думок, моїх страждань та почуттів. Я так сподівалася, тому і прийшла…Не почуте тремтіння у голосі, не побачені сльози внутрішньої перебудови, не піймані обійми притулку…Вечір…для того він і існує…і його я розділю з тобою, моє альтер его…мій стрімкий вирій…Моє божевілля стискає грудну клітку та не дає набрати повітря…хоча навіщо воно мені,враховуючи мої плани? Ні..все повинно бути зовсім не так…не так записано…
Вечір наодинці з собою… звикла…зовсім звикла бути непотрібною..але не звикла бачити брехню та лицемірство…
Весна…холодна довга вулиця, що переплітається ще з однією і ще…й ще…навкруги світло ліхтарів, що виблискує в солоних очах…дикий холод пронизує роздерту душу…тремтіння на синіх губах…ледь помітний пар, що нагадує про життя…деясятки перехожих, що не дивлячись проходять повз…хоча б один погляд…можливо, він бі мене зацікавив..зупинив…
В очах змішалися мільйони вуличних кольорів…вулиця стала пустою…хочеться кричати…кричати так сильно, щоб заглушити всі ті голоси в голові…щоб біль…щоб минув. Хочеться впасти навколішки, роздерти джинси, розкидати листя, рити нігтями землю та кричати..несамовити кричати, поки не закінчиться повітря….просто щоб не було боляче…бо разом з холодом у душу вривається самотність…Ні……
Ледве перебираючи ногами все ж іду…втратила почуття часу…пустий скляний погляд, люди обходять стороною….солоність змінюється на гіркоту…промовляю до себе…чи до тебе..неважливо…
Знову….в очах та картина..озеро….
Воно таке гарне…
Якась брудна лава…навколо багато людей…
Як завжди не можу існувати..забагато думок..тому пишу.З думкою про те що потім все це спалю..але ж ні..на папері то я…справжня…
Весна…але ще не брудна..ще не засмічена бридкістю почуттів..тих самих сірих та брудних. Пишу…пишу поміж рядками…пишу квапливо, щоб не почули..
Пишу тобі листа…тобі, примаро моєї уяви..Хто ти?.. Але ж розумієш, що окрім тебе нікого більше немає?..ні…зовсім. Я хочу існувати реально…але той біль…він пригнічує і змушує тікати.
Бігти…продиратися…змінювати шлях…брехати…посміхатися. Ненавиджу посміхатися…ненавиджу дивитися у дзеркало. Бо то ілюзія, створена мною…я не знаю себе…бридке відображення…бездушність прийнята як за правило. Але ж ні…то все не так …але тільки папір пронизаний моїми справжніми почуттями. Бо ніхто більше не чує…
Я кохаю тебе …кохаю несамовито..
Ти знаєш про це…я навіть не маскую…
Але так не повинно бути…
Неможлива така історія, ми не можемо бути реальністю та майбутнім…
Тому…
Сон…дивовижно гарний сон…спокійно та затишно…надиво спокійно і тільки холод…але ж він кристалізує почуття…
Це воно…знову воно…тк саме озеро…щось шепоче до мене…шурхіт…не чутно…намагаюся розчути…біжу…воно не стає ближче і тільки більш спокусливо шепоче…намагаюся дістати рукою до неймовірного пейзажу…віддаляється насмішливо тікає….
Прокидаюся....
серце…лава…бездушно пуста лава…знову лава…навкруги весна… але листи паперу припали снігом..гарним білим снігом, що повинен дарувати радість та початок..початок нового читого та світлого хоч і холодного. Стало холодно та жорстоко самотньо…ще трішки..зовсім трішки побуду тут…щоб хоч на хвилину ввібрати у себе світ, хоч і не приймаю його…вдихнути якогомога більше повітря…свіжого морозного повітря, що обпікає легені своєю справжністю…я готова…вирішальний день…я знайду тебе, я нарешті буду з тобою…в тобі…навіки..чуєш,навіки в тобі…
Крок…брудними підошвами по минулому…не хочу збирати пожовклий папір…
Холодний сірий вагон..порожньо…навіть на серці порожньо…я скоро буду з тобою…нескінченні хвилини вдалечінь…все далі і далі від минулого…від того, що приносило біль… ту біль, що я зараз відвезу якомого далі…
Вдивляюсь у вікно…малюнки вчорашнього…твоє обличчя…твої очі……можливо колись ми не злякаємося того, що живе у серці…можливо дамо життя тому почуттю, що не дає дихати…можливо нарешті не буде скла між долонями і відчується тепло…можливо я повірю, що все це не ілюзія, бо так не буває…розумієш, не буває…
Я вже поряд…хоч і не знаю точного напрямку …але вже відчуваю тебе…ти кличеш на мене…
Стає все холодніше…куртка вже не рятує від нестерпного морозного та пробираючого до кісток холоду…усе вкривається інеєм…пара із рота…хочеться палити…щоб змусити кров ще трішки циркулювати організмом…мабуть, негідно дівчині але …це потрібно…теплом розходиться по судинам…пара стає все густішою…вже не так лячно, але більш самотньо…все сильнішає бажання палити…/You smoke I smoke/…все більшає концентрація почуттів у крові…не можу стримувати сліз, що солоними краплинами спадають додолу…реальність подій
…
Ти міг би почути мене??? Відчути що зараз коїться??
Світанок…схід сонця…останній МІЙ схід сонця…насолоджуюсь ним…випиваючи його по краплинах…туман над сірим полем…я поруч…
Мені здається чи я насправді єдина відвідувачка нічного озера
Усе зникло.Немов не було
Повітря має дивний смак…пара із рота…холодно та боляче…щось там, всередині, болить нестерпно…це ти?
Я зовсім поруч…
Наближаюся з кожним кроком…відчуваю тебе…вже чутно шепіт…поспішаю…падаю…роздираю куртку, що хоч якось зігрівала…брудно…долоні в землі…
Прискорюю кроки…зриваюся на несамовитий біг…озеро..озеро..озеро…наче нескінченне…вітер..розвиває волосся..пожежа….пара із рота…шарф зірвався з шиї..зовсім холодно…
Невже….
Я тут…я…знайшла тебе…он там…на горизонті..я бачу твій силует…
Ти шепочеш…я чую тебе..твій запах, він п’янить …
Біжу так швидко наскільки вистачаає сил…я тут….я тут…повторюю….
Продираюся…роздерте обличчя, сльози…боляче..сочиться кров…я поряд…зривається крик…я тут…в тобі….серед озера….ось ти…мій забутий шматочок щастяі…я хочу бути навіки з тобою….спокій…холод…біль…так нестерпно…шепочеш до мене..моє озеро…я знайшла тебе…
Падаю навколішки….сльози…холодно…твій нестерпний холод..як усні…я пам’ятаю..але ж так спокійно…..і зовсім нічого навкруги..нікого…ніколи…дістаю шматки паперу…олівець…підкидаю у повітря…ще сотні…ще сотні листів розлетілися довкола..і більше немає…останні…кружляють довкола…заплямовані справжністю листи…крик! Пара із рота…
Падає на спину..озкро…небо…воно особливе тут…можна доторкнутися рукою…ось…вся в подряпинах рукає здіймається угору…вода дуже холодна..небо довкола..спокій..такий приємний спокій…холод…сирість…стає боляче від холоду…але ж так добре…тут, під небом…тут на озері..так спокійно…намагаюся доторкнутися до неба…замало сил…вже не відчуваю болю…лиш спокій…тихий спокій…приєний…на губах лиш… « Я тут…озеро»…спокій…тиша…і..відсутність пари із рота…
Ти кличеш мене…озеро…я тут… я скоро навідаю тебе..навідаю і не повернуся до цього світу.Не прийме він мене так як ти..ти ж знаєш..тому і кличеш
я тут..я скоро буду тут..мить..нам залтштлася тільки мить
Ранок
ID:
247327
Рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата надходження: 15.03.2011 21:01:39
© дата внесення змiн: 15.03.2011 21:01:39
автор: Just Are
Вкажіть причину вашої скарги
|
