Іржавий ліс вкритий снігом. Зона відчуження. Одинока жива хата серед мертвого селища. Сірий ранок. Стара жінка виводить свою корову на двір. Обидві загорнуті у целофан.
Виходять на лісову стежку, що веде до сховища сіна. По обидва боки від стежки за двадцять метрів - мотузки з червоними прапорцями - від вовків.
Стара відкриває сховище і заходить туди з коровою.
Тихо підкрадається до беззахисної здобичі вовча зграя. Починає сипати тихий сніжок. Піднімається вітерець, приводить у рух прапорці. Вовки куці, худі, злі й голодні. Їм начхати на природний страх перед вогнем, який їм ввижається у прапорцях. Їх залишилось небагато - не всім вистачає їжі і сил аби вижити, полювати вже майже нінащо.
Сніг сипле вже сильніше. Стара з коровою виходять зі сховища і йдуть назад, до мертвого села.
Вовки підступають все ближче. Сніг робить їх непомітними для здобичі.
Десять метрів. Вовки переглядаються, переходять із кроку на рись.
П'ять метрів. Починають бігти. Старенька помітила їх і на хворих ногах намагається втекти від здурілих вовків, корова теж побігла.
Два-три стрибка - і четверо вовків уже роздирають целофан і коров'ячу шкіру, двоє інших - звалюють з ніг стару і перегризають їй горло. Людина встигла крикнути, корова - заревти. Мертвий іржавий ліс і сніг поглинули ці звуки.
Вовки накинулися на їжу.
Через дві години не залишиться на землі жодного вовчого сліду, жодної плями крові. Усе замете сніг. Вовки рушать далі. За здобиччю. Подалі від цього проклятого іржавого кольору смерті.
Цим вовкам уже все байдуже, на них подіяла радіація з четвертого енергоблоку ЧАЕС, вони вже не бояться смерті.
Вони і є - смерть.
