Ось так ходиш по хмарах щодня, а потім вони або ж розчиняються, або одна просто випливає з-під твоїх ніг...і ти відчуваєш наскільки високо піднявся....Коли загоюються рани ти знову намагаєшся залізти на самий вершечок того деревця, на якому колись була твоя улюблена гойдалка...Що коли сильно-сильно розгойдувався, то відчував як мереживо блакиті лоскотало тобі п`ятки.Але після численних спроб ти вже не намагаєшся повторювати свої спроби, а дарма...Адже життя полюбляє наполеглевих...І коли тобі стає абсолютно байдуже,як це приємно ніжитися на хмаринці,ти забуваєш інколи просто поглядати вверх...Хоча,часом, це буває дуже необхідним. З одного боку це ж зовсім просто підвести погляд догори,а з іншого-ти відчуваєш,щось накшталт кольків,які проймають все тіло поступово...Саме вони і зупиняють тебе якраз перед тим відповідальним стрибком, що приведе до мрій.Можливо,це все здається повною нісенітницею, але, з плином часу, ти зрозумієш-що краще заснути відразу в ніжній блакиті,аніж прокидатися від кожного дотику вітра, що так і "бадьорить" знизу всіх,хто ще не встиг сховатися від цього "лагідного" світа ілюзій...
