Хвалебних віршів більше не пишу,
Бо поштовхам коритись перестала.
Та й важко провести чітку межу
Між тим, в що віриш й тим, що так сказала.
Коли глухий керує диригент
Не може бути гарної вистави
І лицемірним буде комплімент
Єдиного неголосного "Браво".
З перебудови й досі ще стоять
Нетлінні та занедбані руїни,
А диригенти, як завжди, мовчать,
І свій тягар кладуть на інші спини.
Хоча тепер і знищили терор,
І диригентів більше не бояться,
Та ходять все частіше у собор,
Хоча б душею щоб урятуваться.
Мало молитись й сліпо вибирать,
Якихось президентів та прем'єрів
Ті теж захочуть очі зав'язать,
Бо треба їм наснаги тамплієрів,
Щоб множить - берегти скарби землі,
До совісті поклінно прислухаться
Щоб на просторах чорної ріллі
Майбутнє могло жить і розвиваться.
Хвалебних віршів більше не пишу,
Та до кінця байдужою не стала.
Чекатимем: колись зітруть межу -
В оваціях гучних потоне зала.
