Різкий холод осінньої ночі міцно обійняв землю. Через старий нічний цвинтар йшли хлопець і дівчина. Взявшись за руки, поєднавши своє божевілля, вони свідомо божеволіли від тієї сірої реальності, від суперечливості буття… Різні хрести, як відображення різноманітності людських доль оточували їх своєю байдужою зверхністю, на що їм відповідали погляди з цілком невизначеною байдужістю. Поблизу цвинтарної стежки тієї дивної молодої пари виникла чорнота виритої ями.
А в полудень того ж дня, цю яму викопували двоє могильників. Земля вже стала промерзлою від перших передчасних нічних морозів і ця стихія Природи важко піддавалась людям. Але, все ж таки, яма була аби як викопана. І двоє могильників, звиклих до подарунків смерті та байдужі до людських почуттів, одержали свою платню, яка потім відобразилась сильною дією алкоголю, котрий неправильно слугував їм входом до іншої реальності.
І в полудень наступного дня аби як викопана яма приймала належне їй. Десь далеко за хмарами світило Сонце, освітлюючи цю реальність, що скупо поливалась дощем з потемнілих хмар. Болото і калюжі успішно відвойовували сухість дороги, що вела до місця спочинку мертвих.
Невелика група людей прямувала цим брудним шляхом, який відображував бруд свідомостей більшості з них. Попереду йшли священик і дяк, думаючи про погану погоду і швидку відправу ще однієї душі, котра невчасно для них відправилась Туди. За ними йшла стара жінка, а за нею четверо чоловіків несли труну. Смерть тієї людини їм була байдужа, але цю байдужість вони приховували своєю справжньою турботливою серйозністю. Один з них переймався своїми сімейними турботами, які все більше не давали йому спокою. Другий хотів швидше дочекатись поминок та зігрітись в теплому домі, порівняно з цим холодним осіннім дощем і болотом, йому дошкуляли холод і голод. Третій проклинав цей дощ, це болото, цей світ. Підсвідомо його прокльони досягали його ж Долі, якій вони навряд чи загрожували. Ще інший переживав через свою прогресуючу хворобу, і, якоюсь мірою, навіть заздрив тому тілу, яке він ніс – воно вже не відчувало болю, незручностей, інших переважаючих неприємних почуттів та відчуттів. І та жива людина хотіла, щоб з її смертю і закінчились всі її страждання. Позаду йшли ще декілька жінок і чоловіків, кожен блукаючи в болоті своїх думок.
Стара брама невдоволено розкрилася новому жителю і його проводжаючим. Холодні краплі осіннього дощу падали на парасолі живих і мертве обличчя старої жінки, котра спокійно лежала у своєму новому помешканні. І ці краплі промислово забрудненого дощу ставали рясними слізьми сухих очей. Обличчя мертвої та живої, що йшла попереду домовини, були дуже схожі – вони були сестрами. А також їхня схожість проявлялась у їхній некрасі, навіть лякливості та зовнішній відштовхуваності. Вони були самотні, без живих предків і нащадків. І думки живої тепер єдналися до того божевілля, що так легко витало над цвинтарем.
Вона залишалась одна, і їй не цікаво було знову відчувати цей світ на самоті. Старій осиротілій жінці здавалось, що, якщо вона зараз ляже з легким спокоєм до своєї сестри у цю вузьку домовину під холодний осінній дощ, то її душа легко з приємністю приєднається до іншої спорідненої душі. Вона навіть посміхнулась цій думці, але ця усмішка залишилась непоміченою для оточуючих, промайнувши в межах її розуму, який швидко видозмінювався під впливом цього Байдужого Божевілля. Але інший вир думок увійшов в її свідомість. Її сестра повертатиметься до неї. І мов би на підтвердження цієї думки з низьких темних хмар впала ще одна крапля на бліді губи мерця, перетворивши їх на ілюзійну гримасу усмішку для живої сироти. І остання була впевнена, що сестра повертатиметься до неї, коли та її запросить. І вони знову будуть разом. Байдужі оточуючі люди можуть вважати її божевільною, але це вони не знатимуть реальності. Це вони не зможуть бачити її сестри, чути її голос, відчувати її погляд, торкатись її рук, розчісувати її волосся. А роз’єднана частина, що залишилась у світі смертних буде мати це все. І їй байдуже, що інші не будуть відчувати тієї реальності. А для неї та ілюзія буде повноцінною реальністю. А оточуючий світ? Її розум, який та стара жінка все більше втрачала, був байдужий до оточення. Десь на рівні підсвідомості у неї промайнула думка і майже сформувалась у свідомості у формі людських слів, що світ – це ілюзія, але жінка її не промовила, щоб не ділитись з оточуючими байдужими людьми цією таємницею, яку вона колись давно почула з одного вчення філософії Сходу.
А священик відспівав ще одну душу, котра звільнилась від сірості реальності та суперечливості буття. І на останніх словах прославляння Святої Трійці, спокій молитви і людських байдужостей розірвався гуркотом поїзду, що промчався неподалік кладовища. І заключне “Амінь” зникло серед шуму мертвого механізму, створеного живими людьми. І живі люди здригнулися від розірваного спокою. Лише жива сестра не відчула цієї розірваності… Вона думала, уявляла, як сьогоднішнім вечором старанно простелить ліжко для своєї сестри, яка вже зникала у чорноті ями під падаючою землею на чорну труну. А люди знову повертались до свого болота і калюж, котрі вели в дещо іншу реальність їхнього скривдженого суспільства.
А тієї ж ночі, коли мороз обезсилив болото і покрив бруд калюжних водойм, той цвинтар знову відвідала молода пара. І місце спочинку мертвих впустило їх значно тихішим стогоном старої брами і навіть приємніше та привітніше, ніж відвідувачів, котрі були байдужі, під світлом великого світила Сонця, до того цвинтарного красивого божевілля. Хлопець і дівчина міцно тримали свої руки, щоб не втратити зв’язок своїх божевіль. Свіжа могила постала перед ними своєю бідною новизною серед тієї божеволіючої буденності. І ще один хрест байдужо стояв перед їхніми постатями. Дві молоді душі божеволіли від власного безсилля, від збільшуючої марності боротьби, від невизначеності, що оточувала і полонила їх, перетворюючи дві свідомості на свою частину. Вони насолоджувались своїм божевіллям. Хоча, можливо це було не божевілля, а… безумство. Адже сотні хрестів, зверхньо і байдужо оточуючи їх, нагадували про розп’яття на хресті та воскресіння Божого Сина, котрий є порятунком. Але крізь суперечливість буття хлопець і дівчина не бачили чіткого шляху Туди, будучи ще Тут.
І ця молода божевільна, чи то безумна пара продовжувала ще більше втрачати розум, приєднуючись до божевілля, чи то безумства, чи до таємничого поєднання обох незбагненних філософій. Вони відчували, як їхні руки торкаються одне одного, їхні губи цілують одне одного, їхні фізичні та астральні тіла єднаються одне з одним – востаннє… А можливо вони і помилялись… як багато в чому іншому серед невизначеності та суперечливості, божевілля та безумства того буття…
23, 24 10. 2000.
ID:
275933
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.08.2011 14:50:31
© дата внесення змiн: 19.08.2011 14:50:31
автор: Ярослав Дорожний
Вкажіть причину вашої скарги
|
