Колись до зустрічі тяжіла, мов до мрії.
Безсонні ночі охопив твій аромат...
Але чому тепер самотність я лелію,
і лиш про неї всі бажання в зорепад?
В моїй душі, немов пройшли метаморфози.
І вже при зустрічі так хочеться піти...
І не болить, і не печуть гарячі сльози...
Я знаю точно, що мене ти не простиш.
Але чи винна я у тому, що зі мною?
І відпустити я не в силі, бо не йдеш...
Та чи залишишся щасливим ти зі мною?
Ти просто серденьком знидієш і впадеш!
Твоє "люблю" зриває тишу, гаснуть зорі,
а я, як вкопана, не знаю, що робить.
Коли в мені ти бачиш рай і бачиш долю.
А я не бачу в цьому сенсу навіть жить...
