Я так хотіла просто поряд бути,
Довіритись Тобі, віддати душу всю.
Та не судилося...Не зможу я забути
Оцю байдужість - звичну зайнятість твою.
А так хотілось вірити у казку,
Сидіти й планувати наше майбуття,
Прошу Тебе, зроби останню ласку :
Забудь і перестань ламать моє життя!
І ще раз в сні до рук твоїх торкаюсь,
Тону в обіймах рідних, не чужих,
Але, прокинувшись, я наодинці залишаюсь
З наївними думками й розумом сліпим.
Чом не змогла я зразу розпізнати
Злих помислів і злих думок твоїх?
Не знала я, що можна так знущатись
З душі і серця не власних, а чужих...
Ти любиш іграшки? Ну що ж, вітаю!
Не вірю, що хтось довго проживе
У золотім капкані твого раю,
Солодке марево швиденько промине.
Була я квіткою - колючою й п'янкою,
Нікого не впускала в серце крізь шипи,
Та ризикнула і пішла я за Тобою,
Не знавши толком ще навіщо і куди.
Такі ми є довірливі й ласкаві,
Занадто вже відкриті у житті,
Але, повірте, було б нецікаво
Без дівчини прожити на Землі.
