В сонних маршрутках всі люди, як зомбі,
Їдуть неначе в похмуру безодню.
Очі пусті, на обличчях лиш відчай,
Котрий тінь усмішки змінить як звичай.
І хочу плакати, дивлячись в очі:
Знають куди, але їхать не хочуть.
Вбили себе, так і не народившись,
Творчої іскри назавжди лишившись.
І навіть ті, хто у шахи не грає,
Партіїї й рухи свої добре знають.
Поділ умовний на конів і ферзів,
На пішаків, котрі рухають бевзів.
Навіть не плакати хочеться, вити,
Бо вже нічого не зможеш зробити,
Бачиш лиш як за новим кожним рогом,
Разом із ними втрачаєш свободу.
