Непосильну нішу ти на мої крихкі плечі скинув.
Я не можу вбити ці вірші ще до їх народження,
ще коли вони сидять в утробі сонним ембріоном.
Під серцем відчай днями снує павутину,
мізки поволі обростають мохом. Їм там моторошно й вогко.
Обіцяю, що захищатиму їх
до останнього подиху і до скону, я ніколи їх не покину.
Давай розкажи мені наскільки величні Кітс, Мілтон,
Буковскі чи Спенсер,
давай засором мене перед Спарком чи Бронте,
скажи що рима мені не личить, а проза взагалі нічого не варта.
Скажи, чим я гірша? Навіщо ти вириваєш ці вірші з бронхів.
Я ними ще поки дихаю. Нехай вони тернисті й гіркі, мов полин.
Я ними своє небо наніч застелю. Я з ними стаю невагомо тихою.
А тобі щасти, лишайся один. Бо, знаєш,
щоб писати карамеллю насправді багато душі не треба.