Втискатись між зупинками в автобус,
Втискати кілька слів на повороті
У новий вірш.
Переплітати пальці,
впіймавши трохи сонця у долоні.
На перепутті важко терти скроні.
І уникати поглядів навпроти.
І все це мовчки.
Сонця вже по вінця,
воно п’янке, із запахом акацій,
І ллється брудний день на босі ноги,
і я тоді взуваюсь, крадькома.
і не дійшовши до самої суті,
перелиставши сотні варіацій,
Я втомлено схилюсь на скло й всміхнуся,
тій суті, що її, мабуть, й нема.
Я не боюся сонця, хай лоскоче
сонні повіки й день іде на спад.
У грудях щось несказане клекоче,
Начебто кашель, і в передвір’ї ночі
Густішає акацій аромат.
Й пульсує в скронях.
Вже й не пригадати,
Де та зупинка, чи далекий шлях.
Чи довго ж буду я слова втискати,
Немов в вагони, у рядки строкаті,
І їхати: вперед чи то назад?
Мабуть що довго.
Сонце вже достигне, й за обрій скотиться.
З незмінним курсом, я їду в сутінки.
Й пульсують в скронях, мої слова
Мов теплий, тихий біль.