Дикими степами вітерець блукає,
Квіти в різнотрав’ї лагідно гойдає.
Багряніють маки, ніби краплі крові
На сорочці степу жовто-ковиловій.
Знітившись, сховались в житечку волошки
І сплелися туго заячі горошки.
Дише все весною – квітнуть медоноси,
«Піть-парать!» - співає перепілка в просі.
Бджілоньки юрмляться, де горять осоти,
Духмяним нектаром наливають соти.
Спориші з кірцями, стежки поховали,
Жайворонки, з неба, марно їх шукали.
В лощинах принишкли будяки колючі,
Біля них розлились полини гіркучі.
До землі вклонялись жовтими квітками,
Радісно вітались й шепотіли з нами.
Дуже рідна серцю картинка моєї малої Батьківщини! Я вже була и призабула, як кірці в ногу впиваються... Просто як в дитинство своє пахнюче знов попала! Дякую!
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
