Блакитний дощ розлився по дорогах,
А я стою самотня під вікном.
Не хочу оббивати ті ж пороги,
Закарбувала душу я клеймом.
Було й кохання, пристрасть і бажання,
Та десь потухли в глибині душі.
Тепер лише пусте й гірке зітхання,
Бо спину вп’ялися тупі ножі.
Не хочу більше відчувати болю,
А з ним і страху, розпачу, жалю,
Бо вічно проклинаю свою долю,
Й боюсь, що колись знову полюблю…
І знов у мене страх переживання,
І знов боюсь страшної пустоти
І вже душа, приречена стражданням,
Закута і побита...без мети...
Пустує дощ у глибині зітхання,
І душу закувала я в кайдани.
Допустимо, відмовлюсь від кохання.
Навіщо жити, як душі не стане?
