Я знаю, коли ти маєш до мене прийти. Я тоді стаю неспокійною, на кінчиках пальців з\'являється прохолодне поколювання. Тоді мені маніакально хочеться зайняти чимось свої руки: чи то затіяти приготування надзвичайно складного десерту, чи видраяти до блиску своє житло, чи всістися за комп\'ютер і друкувати казна-що до відчуття втоми в кінцівках. Інколи я просто гризу ручку. Знаю, що це негарно, негігієнічно і тисячу інших "не", але нічого не можу з собою вдіяти. Мені просто потрібно щось робити, щоб не помічати того тремтіння в руках. А в голові що в мене діється! Тисячі різноманітних слів та різнобарвних фраз крутяться там, наче метелики в животі, коли закохуєшся. З\'являються дивні метафори та порівняння, химерні асоціації. У звичайному житті я так не говорю, не роблю. У звичайному житті я - звичайна. Не така, як тоді, коли очікую на тебе. У ті моменти я не помічаю дитини, забуваю, що маю чоловіка. Я зраджую! А інакше - ніяк! Я зраджую...
І ось ти приходиш. Я кидаю все і хапаю ручку та блокнот і пишу, пишу, пишу... Пишу все, що диктуєш мені ти, моя Музо, моє Натхнення! Інколи воно схоже на щось ніжне та вишукане, як найтонше мереживо, а деколи - на марення хворобливої уяви. Десь далеко, на задвірках свідомості, я чую, що синочок хоче їсти, бачу, як чоловік годує його, навіть не зачіпаючи мене. Знає, що безрезультатно!
Як добре, що він у мене не ревнивий і постійно пробачає мої маленькі "зради".
22.07.12 р.
