На столі два бокали, із прозорим напоєм.
Сніжно-білі троянди. Очі в очі – сполука!
Свічка тихо співала, їх закоханих – двоє.
І нікого навколо, навіть вітер не стукав.
У вечірньому небі – зірка сріблом дзвеніла.
Ліжко. Ковдра смугаста, без квіток, без малюнків...
Її біле й, місцями, зволожене тіло,
Вже чекало на дотик, вже жадало цілунків.
Час казав ні про що, його тут не існує.
У просторій кімнаті саксофон грає стишено.
Тут панує відвертість, тут – спокуса панує...
Все, що зовні – то зайве, все, що зайве – залишено!
І лише один крок, поцілунок поглиблений!
Їх сплело і тримало у яскравому коконі!
І не треба пояснень, коли душі споріднені,
Коли мрії об’єднані, коли двоє – закохані.
